1. Основи соціально-виховної роботи із засудженими

У системі засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, врегульованих кримінально-виконавчим законодавством, важливе місце займає соціально-виховна та психологічна робота. Виховний процес із засудженими містить три основні складові:

а)  виховна робота – вплив на духовний і фізичний розвиток засуджених, корекція їхньої поведінки з метою досягнення позитивних змін особистості;

б) соціальна робота – надання засудженим допомоги у розв’язанні соціальних проблем, сприяння поновленню і розвитку соціально-корисних зв’язків та реінтеграція їх у суспільство;

в) психологічна робота – надання засудженим психологічної допомоги, зниження психотравмуючого впливу умов позбавлення волі на особистість.

В установах виконання покарання соціально-виховна робота є одним із основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (ч. 3 ст. 6 КВК). Кримінально-виконавчий кодекс України 2003 року, вперше, на рівні закону, визначив її поняття як цілеспрямованої діяльності персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення поставленої мети.

Соціально-виховна робота (ст.123 КВК) – це цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій  для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених.

Перш за все соціально-виховна робота спрямована на проведення корекції соціальної поведінки засуджених під час перебування їх у місцях позбавлення волі, виховання поваги до правил співжиття, на формування та закріплення у них сумлінного ставлення до праці, прагнення до заняття корисною діяльністю, підвищення культурного рівня, загальноосвітнього і професійного навчання, розвиток корисної ініціативи, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки.

Стимулювання правослухняної поведінки засуджених здійснюється диференційовано за допомогою внутрішньої класифікації засуджених, враховуючи їх особистість, учинений злочин, психічний і психологічний стан, ступінь соціальної занедбаності.

Виховна робота – це, перш за все, засіб духовного впливу на особистість засудженого, поновлення або прищеплювання навичок правильної орієнтації в системі моральних цінностей, загальноприйнятного соціально-нормативного життя в суспільстві.

В УВП конкретні програми диференційованого виховного впливу на засуджених повинні враховувати виховні можливості інших засобів виправлення засуджених: режиму відбування покарання, праці, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, заохочувальних заходів, залучення засуджених до самовиховання, самодіяльних організацій, досвід громадських, благодійних і релігійних організацій.

Варто особливо підкреслити, що участь засуджених у виховній роботі враховується як при визначенні ступеня їх виправлення, так і при застосуванні заходів заохочення, стягнення та різних пільг. Розпорядок дня  може передбачати виховні заходи, участь у яких для засуджених є обов’язковою, і з цією метою встановлюється щоденна виховна година, яка проводиться за певною тематикою в спеціально відведений день кожного тижня.

В УВП соціально-виховна робота зосереджена у відділеннях соціально-психологічної служби, її організація базується на розробках, методичних рекомендаціях фахівців-науковців, досвідчених спеціалістів з психології, педагогіки, кримінально-виконавчого права. Начальники відділень соціально-психологічної служби, психологи, ведуть облік засуджених, які беруть участь у загальних і спеціальних (корекційних) програмах.

Індивідуальна програма соціально-психологічної роботи складається на кожного засудженого, який відбуває покарання у виді позбавлення волі. Вона має декілька розділів, де містяться соціально-демографічна і кримінально-правова характеристика засудженого, відомості про окремі нахили, здібності, фізичні особливості, наміри і плани на період відбування покарання та наслідки їх реалізації. Окремі розділи передбачають оцінку прогресу виправлення засудженого, наслідки індивідуального спостереження за ним, зміст проведених бесід, психологічну характеристику та рекомендації психолога колонії, облік заохочень і стягнень тощо.

Програми сприяють формуванню у засуджених свідомого ставлення до цілей свого виправлення, розуміння перспективи дострокового звільнення від відбування покарання від своєї особистої поведінки, здорового способу життя, моральності, корисної зайнятості, розвитку здібностей, ініціативи, особистого потенціалу, загального та фахового навчання, професійних навичок, що допоможуть в їх соціальній адаптації після звільнення і в подальшому житті.

В установах виконання покарань проводиться моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігієнічне, релігійне виховання засуджених, а також інші його види, що сприяють формуванню у них життєвої позиції, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності.

З метою впровадження нових форм і методів у виховну роботу з засудженими до позбавлення волі, вивчення їх на основі індивідуальних програм психолого-педагогічного впливу, в системі УВП діє психологічна служба. Це спеціальна структура, функціонування якої забезпечується психологами, які виконують завдання психологічного вивчення засуджених, надання їм допомоги під час відбування покарання і в подальшому процесі соціальної адаптації після звільнення з місць позбавлення волі.

Мета діяльності психологічної служби полягає у психологічному забезпеченні процесу відбування покарання засудженими. Психологічне забезпечення являє собою компетентне, комплексне, постійне застосування здобутків психологічної науки і практики у процесі виконання-відбування покарання. Реалії сучасного життя в УВП потребують суттєвого збільшення штату психологів-спеціалістів з урахуванням того, що за даними ДКВС України близько 90% засуджених, які направляються до виправних колоній, перебувають у стресових станах, з них 60% – у стані депресії та 30% – у стані агресії. Саме за цих обставин кожне відділення соціально-психологічної служби УВП, особливо виховних колоній, повинно мати свого психолога. До того ж нагальною необхідністю стає психологічний супровід осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, жінок, неповнолітніх, осіб з інвалідністю.

Основні напрями діяльності цієї служби, її завдання і функції передбачають:

а)  надання психологічної допомоги засудженим, вивчення і узагальнення їх особистих та групових характеристик, спрямованих на визначення індивідуально-психологічних особливостей поведінки, виявлення серед засуджених груп “ризику”, осіб, які потребують профілактичного обліку;

б) оцінку перспектив розвитку особи, прогнозування можливої індивідуальної і групової поведінки засуджених з урахуванням особистісних, характерологічних якостей та наявної соціально-психологічної обстановки;

в) цілеспрямоване досягнення позитивних змін психічного стану, особливостей поведінки і особистості засуджених;

г) розробку індивідуальних та групових програм виховання засуджених;

д) виявлення, усунення та запобігання психологічних явищ, які виникають у процесі відбування покарання, формування позитивного морально-психологічного клімату серед засуджених, надання індивідуальної психологічної допомоги засудженим, а також (у разі необхідності) персоналу установи;

е) підвищення психологічної компетентності персоналу установи, надання йому рекомендацій і кваліфікованої методичної допомоги щодо роботи з групами та окремими засудженими, навчання формам і методам, прийомам психолого-педагогічної корекції;

ж) поширення психологічних знань серед персоналу та засуджених, підвищення рівня їх психологічної культури;

з) сприяння в проведенні наукових досліджень та впровадження їх результатів у практичну діяльність.

  1. Профілактика самогубств засуджених

Самогубство (суїцид) – це усвідомлене позбавлення себе життя.

Самокалічення (членоушкодження, аутоагресія) – штучне покалічення (пошкодження) самому собі будь-якого органу чи тканини тіла, порушення їх функцій, викликання якого-небудь захворювання або загострення захворювання, яке вже було.

Суїцидальні спроби – дії, при яких суїцидент знає про небезпеч­ність використовуваних ним актів для особистого життя та які не за­кінчилися летально з різних обставин.

Суїцидальні прояви (наміри) – думки, висловлювання, натяки, які не супроводжуються будь-якими діями, що спрямовані на позба­влення себе життя.

Суїцидальна поведінка – поведінка особи, яка характеризується наявністю стійких суїцидальних проявів або суїцидальних спроб.

Відносно категорії мети розрізняють:

  • справжні самогубства;
  • спроби та тенденції, метою яких є позбавлення себе життя;
  • демонстративно-шантажна суїцидальна поведінка, мета якої є лише демонстрування цього наміру;
  • самотравмування, які зовсім не стосуються уявлення щодо смерті.

Організація самої роботи з попередження випадків суїцидів серед спецконтингенту в умовах ув’язнення теж має свої відмінності в порівнянні з аналогічною діяльністю, що відбувається у вільному суспільстві.

По-перше, враховуючи різноманітність причин, що викликають породження саморуйнівних рішень, потенційно суїцидально небезпечними слід вважати всіх засуджених (ув’язнених) без винятку. До моменту детального вивчення особових справ спецконтингенту, їх кримінолого-демографічних характеристик, особливостей внутрішнього світу, характеру протікання адаптаційних процесів постійному нагляду повинні підлягати всі особи позбавлені волі з урахуванням наведених вище періодів настання найвищого ризику суїцидальної активності спецконтингенту. Кожний випадок суїциду засуджених має свої причини, що зазвичай усвідомлюється суїцидентом:

  1. Очікування винесення вироку за вчинений злочин.
  2. Різке неприйняття провини або, навпаки, самозасудження.
  3. Певні складнощі адаптації до умов позбавлення волі.
  4. Втрата соціально корисних зв’язків та ілюзія безвихідної життєвої ситуації.
  5. Труднощі у взаємовідносинах з адміністрацією установи, відчуття упередженого ставлення.
  6. Конфліктні стосунки із засудженими, загроза чи факт приниження або зґвалтування.
  7. Збіг негативних життєвих обставин (втрата близької людини, напружені стосунки з рідними чи близькими, значні матеріально-фінансові втрати тощо).
  8. Важкі соматичні (хвороба тіла) або психічні захворювання (онкологічні, венеричні захворювання, алкогольна чи наркотична залежність, вірус імунодефіциту людини, синдром набутого імунодефіциту тощо).

По-друге, без належної уваги з боку працівників УВП і СІЗО, як правило, залишаються безпроблемні на перший погляд особи – ті, що мають гарний рівень виховання, культури та освіти, набули під час проживання в суспільстві відповідного соціального статусу, не мають проблем із соматичним та психічним здоров’ям, не схильні до зловживання алкоголем та вживання наркотичних речовин, не схильні до підтримання та пропагування законів кримінального світу (засуджені вперше за скоєння злочинів невеликої та середньої тяжкості), підтримують родинні стосунки, не порушують режиму відбування призначеного їм кримінального покарання, слідують правилам, встановленим у виправній установі  тощо. Але, як свідчить практика, саме такі особи й характеризуються наявністю поганих адаптаційних здібностей, досить повільно звикають до життєдіяльності в умовах позбавлення волі, складно переживають розрив з близькими та рідними, легко стають заручниками власних внутрішньоособистісних конфліктів.

Найбільш небезпечні категорії осіб з точки зору можливості скоєння самогубства.

1) Особи, які раніше вчиняли суїцидальні спроби або членоушкодження.

2) Особи, які не мають родини, близьких, друзів, а особливо ті, чиї сім’ї розпалися під час знаходження в місцях позбавлення волі.

3) Особи, серед рідних та близьких яких мали місце самогубства.

4) Особи, що мають життєві складнощі, пов’язані, в пе­ршу чергу, з втратою рідних та близьких, значними матеріально-фінансовими проблемами.

5) Заарештовані вперше або за незначне правопорушення.

6) Засуджені вперше до тривалих термінів ув’язнення.

7) Молодь із порушеннями у сфері міжособистісних стосунків та відхиленнями у поведінці.

8) Особи з високим соціальним статусом (які раніше займали ке­рівні посади, мали вплив в певних прошарках суспільства).

9) Мають низький освітній рівень.

10) Інваліди І і II групи та особи з тяжкими захворюваннями.

11) Засуджені похилого віку.

12) Особи, які відторгнуті оточенням засуджених.

13) Засуджені, які тримаються в камерних умовах.

14) Особи з психічними розладами.

15) Особи, які тривалий час перебувають у депресивному стані.

16) Засуджені, які можуть мати ускладнення після звільнення (відсутність житла, сім’ї).

Діагностика суїцидальної поведінки засуджених у період відбу­вання покарання здійснюється персоналом установи у рамках вико­нання своїх службових обов’язків шляхом:

– візуального визначення суїцидальних проявів у середовищі за­суджених;

– узагальнення інформації про поведінку засудженого;

– вивчення особової справи засудженого, яка містить повідомлення про спроби членоушкодження, самогубства, довідки про наявність психологічних експертиз, наявність або відсутність соціальних зв’язків на волі та інші дані, які характеризують засудженого;

– аналіз медичної картки (повідомлення про соматичні захворювання, пси­хічні відхилення чи розлади, перенесені черепно-мозкові пошкодження інфекційні захворювання (наприклад: менінгіт) і таке інше);

– психологічне тестування та аналітична робота за його ре­зультатами, інтерпретація результатів та пошук закономірнос­тей у поведінці засуджених;

– збір, аналіз, та узагальнення незалежних характеристик, тобто всієї інформації, яка надходить від осіб, що оточують засудженого (бесіди з близькими, родичами, оточенням із числа засуджених, спів­робітниками частин і служб, які безпосередньо з ним контактують).

Для своєчасної діагностики суїцидальної поведінки  засуджених можна спиратися на наступну схему вербальних і невербальних показників:

  1. Відхід у себе. Відомо, що прагнення побути наодинці з собою природне і нормальне для кожної людини. Але слід бути уважним, в тих випадках, якщо замкнутість, відокремлення стають глибокими і тривалими, коли засуджений замикається у собі, сторониться вчорашніх друзів і товаришів.
  2. Примхливість, вередливість. Цей стан може бути викликаний поганим самопочуттям, втомою, мікросередовищем, особистісними негараздами і т. п. Але коли настрій засудженого чи не щодня коливається, то є причина для тривоги. Існують вагомі свідчення, що подібні емоційні перепади можуть бути провісниками вчинення суїцидальних спроб.
  3. Депресія. Це глибокий емоційний занепад, який у кожної людини виявляється по-своєму, Деякі засуджені стають замкнутими, але при цьому маскують почуття настільки добре, що оточуючі довго не помічають змін у їхній поведінці.
  4. Агресивність. Багатьом актам самогубства передують спалахи дратівливості, гніву, люті жорстокості до оточуючих. Нерідко подібні явища виявляються закликом суїцидента звернути на нього увагу, допомогти йому. Однак подібні реакції зазвичай дають прямо протилежний результат – неприязнь оточуючих, їх відчуження від суїцидента.
  5. Порушення апетиту. Відсутність його або, навпаки, підвищений апетит тісно пов’язані з само руйнуючими думками і повинні завжди розглядатися як небезпечні для життя. Співробітники повинні помічати ці психофізіологічні реакції і спробувати знайти їх причини.
  6. Роздача подарунків оточуючим. Деякі засуджені, що планують суїцид, попередньо роздають друзям з числа засуджених, свої особисті речі. Фахівці із суїциду стверджують, що це прямий провісник прийдешнього нещастя.
  7. Психологічна травма. Кожна людина має свій індивідуальний емоційний бар’єр терпимості. До його порушення може призвести велике емоційне потрясіння або ланцюг дрібних  переживань, які поступово накопичуються. Розлука з рідними, або звичним укладом життя, зіткнення із значними моральними навантаженнями і дискомфорт, незнайома обстановка і атмосфера можуть здатися новоприбулому засудженому трагедією його життя.
  8. Зміни в поведінці. Раптові, несподівані зміни у поведінці засудженого повинні стати предметом уважного спостереження та аналізу. Коли стриманий, небагатослівний, замкнутий засуджений (інтроверт) несподівано для оточуючих починає легко жартувати, сміятися, базікати (веде себе як екстраверт), варто придивитися до нього.
  9. Погрози. Будь-яке висловлене прагнення піти з життя повинно сприйматися серйозно. Найбільш часто воно виражається словами: «Ви будете винні в моїй смерті», «Ви ще пошкодуєте», «Я не хочу жити серед вас» і т. п. Ці заяви можна інтерпретувати як пряме попередження про підготовку до самогубства. У таких випадках не можна допускати, агресивності до суїцидента, яка тільки підштовхує його до виконання погрози. Необхідно проявити максимальну витримку і терпіння, запропонувати йому допомогу.

При роботі з засудженими потрібно використовувати наступні специфічні напрямки профілактики:

  1. Спостереження за засудженими, фіксація та аналіз усіх відхилень у поведінці, зовнішньому вигляді, ставленні до праці.
  2. Стеження за емоційним станом засуджених.
  3. Визначення кола спілкування та інтересів засуджених, їх емоційної залежності від друзів та близьких родичів.
  4. Врахування впливу негативних факторів на засуджених:

– сенсорний голод (недостатність інформації );

– специфічні ілюзії, уявлення, міркування;

– недооцінка або переоцінка часу;

– вплив мікросередовища;

– кругова порука;

– соматичні захворювання, які збільшують агресивність (туберкульоз, СНІД, венеричні хвороби).

  1. Періодичне проведення індивідуальних бесід і щоденне спостере­ження за настроєм засудженого.
  2. При вирішенні питання про покарання необхідно врахову­вати психологічні особливості засудженого.
  3. Контроль стосунків даних засуджених з іншими особами.
  4. Формування правильних уявлень про життя суспільства, виправної установи, вимоги суспільства, обов’язки та права осіб, позбавлених волі.
  5. Розвиток позитивного мислення засуджених.
  6. Планування та ефективне використання вільного часу засуджених.
  7. Розвиток позитивних якостей засуджених.
  8. Широке використання спілкування засуджених з родичами.
  9. Встановлення здорового психологічного клімату між засудженими.
  10. Формування колективів засуджених з різними типа­ми темпераменту.

15. Використання у роботі із засудженими – суїцидентами наступних методів та форм індивідуальної роботи: ознайомлення, пере­конання, приклад, наслідування, привчання, вироблення по­зитивних навичок та звичок, заохочення та ін.