Розвиток кримінології у ХХ ст. засвідчив наукове визнання та актуальність даної галузі знань. Ефективна протидія злочинності може бути здійснена тільки за умови системих та узгоджених заходів усіх заінтересованих суб’єктів, що грунтуються на використанні кримінологічних знань та більш сучасних кримінологічних стратегій запобігання та мінімізації злочинності. Кримінологія базується на знанні кримінального права та інших юридичних дисциплінах, а також щільно пов’язана із такими науками: економікою, соціологією, політологією, психологією, конфліктологією, стратегічним менеджментом, демографією, статистикою тощо. В Україні кінця ХХ – початку ХХІ ст. визначається криміналізація населення, що пов’язано із накладанням декількох чинників: наслідкі демонтажу у 1990‑ті роки соціалістичної моделі розвитку держави; політизація соціальних та міжетнічних конфліктів; посилення позицій транснаціональної організованої злочинності на рівні емпірично фіксуємих фактів тощо. Це означає, що період апології, дидактики та догматики потрібно закінчувати. На часі постала потреба вивчення конкретних тенденцій і показників сучасного життя, діяльності усіх суб’єктів протидії злочинності та самої особистості суб’єкта злочину. Злочинність мінлива і тільки системно-корегуємий підхід фахівцями – кримінологами забезпечить ефективне запобігання та протидію злочинності.

Вивчення пенітенціарної кримінології та спеціально профілактичної діяльності перебуває на початковому етапі його становлення. Історія її розвитку свідчить про становлення цієї галузі знань поряд з розвитком кримінології як загальнотеоретичної науки, що вивчає злочинність на значно більш широкій основі, ніж будь-яка інша з правових наук, а також кримінально-виконавчим правом, яке поряд з іншими юридичними галузями є її правовою основою.

Відповідно до того, що до середини 60-х рр. багато вчених кримінологію розглядали як частину (галузь) науки кримінального права, на початковому етапі можна розглядати пенітенціарну кримінологію та спеціально-профілактичну діяльність у межах науки кримінально-виконавчого права. Аргументованою також можна вважати думку про те, що спроба вивести кримінологію поза межі системи правових наук є безпідставною, оскільки будь-яка інша суспільна наука не вивчає злочинність як соціальне явище, і вивчати не може.

1. Основні поняття кримінології

Кримінологія – соціально-правова наука про закономірності та тенденції злочинності, причини та умови злочинності, особу злочинця, як певного соціального типу, механізми вчинення злочинів, та розробку системи заходів запобігання та протидії злочинності.

У цьому визначенні наголошується, що, по‑перше, кримінологія як і будь-яка наука виявляє закономірності досліджуваних нею явищ і на цій підставі вирішує питання, які позитивно впливають на них; по‑друге, кримінологія є однією з суспільних наук, галуззю суспільствознавства. У системі суспільних наук вона розташовується на межі соціології та правознавства. До правознавства кримінологія відноситься тому, що явища, які вона вивчає, мають характеристику, яка базується на кримінально-правових поняттях «злочин», «злочинець» і відмежовується від адміністративно-правових понять – «інше правопорушення», «інший правопорушник». Система профілактики та запобіжні заходи, що входять до неї, також мають правову основу. Водночас вивчення злочинності як явища в цілому, причин та умов, що детермінують злочинність, особистості злочинця, заходів запобігання злочинності не вкладаються лише в рамки правових характеристик, а входять до сфери соціології та правової психології. Тому кримінологія є не тільки правовою, а й соціолого-правовою наукою та навчальною дисципліною.

Для вивчення кримінології, як і будь-якої науки, слід передусім з’ясувати, що є її об’єктом і предметом, тобто відповісти на запитання: які явища вона досліджує.

Кримінологія, як і інші науки, вивчає закономірності.

Об’єктом науки кримінології є суспільні явища, пов’язані зі злочинністю, причинами й умовами злочинності, місцем і роллю особи злочинця в системі суспільних відносин, а також системи заходів запобігання та протидії злочинності.

Предметом кримінології є дослідження закономірностей і властивостей усіх структурних елементів, що становлять об’єкт кримінології. До предмета кримінології входять такі основні елементи:

  • злочинність як суспільно-правове явище;

  • причини та умови (детермінанти) злочинності;

  • особа злочинця;

  • попередження злочинності;

  • жертва злочину.

Головним елементом предмета кримінології є сама злочинність як історично мінливе, соціальне та кримінально-правове явище, яке являє собою сукупність усіх злочинів, вчинених у державі за певний період. Вона вимірюється такими кількісно-якісними показниками, як стан, рівень, структура, динаміка, характер та географія.

Правопорушення, які не є злочинами, але тісно пов’язані з ними (наприклад, пияцтво, проституція), розглядаються кримінологією як фонові явища. Детермінація та причинність злочинності, або криміногенні фактори – це народження злочинності в суспільстві (соціальна детермінація) та виокремлення в даному процесі похідних, причинних залежностей. Досліджуються детермінація та причинність злочинності в державі, або на якомусь етапі розвитку суспільства, злочинності в регіоні, окремих видів злочину, індивідуальної злочинної поведінки. Виділяють економічні, соціальні, ідеологічні, політичні, психологічні, правові, організаційно-управлінські та інші чинники, які обумовлюють (детермінують) злочинність. При аналізі закономірностей впливу різних детермінант на злочинність переслідується мета розробки найбільш ефективних заходів запобігання та протидії злочинності.

  1. Поняття та структура особи злочинця. Типологія злочинців

Окремий злочин та злочинність в цілому не можна розглядати без їх авторів, тобто осіб, що вчиняють ці злочини. Саме люди вчиняють ці небезпечні вчинки. Дослідженням особистості людини взагалі та особистості злочинця окремо займаються представники різних наук: філософії, психології, соціології, окремих юридичних дисциплін та кримінології. При дослідженні особистості кожна з цих наук має свою мету. Метою дослідження особистості злочинця для кримінології є встановлення основних характеристик осіб, які вчиняють певні злочини і розробка конкретних заходів, які спрямовані на виправлення таких осіб.

Особистість злочинця — сукупність соціально-психологічних властивостей і якостей людини, які є причинами і умовами вчинення злочинів.

Кримінологічна структура особистості злочинця охоплює низку специфічних ознак, властивостей, рис. Найчастіше виокремлюють наступні складові кримінологічної структури: соціально-демографічні, морально-психологічні, соціально – рольові, кримінально-правові. Зазначимо, що ця структура будується шляхом узагальнення офіційних статистичних даних, які характеризують засуджених осіб, а також на підставі вибіркових крімнологічних досліджень. Розглянемо кожну з цих ознак.

Соціально-демографічні ознаки. Вони містять відомості про стать, вік, рівень освіти, сімейний стан, рід занять, наявність постійної роботи, її тривалість, частота зміни місця роботи, інші джерела матеріального доходу (випадковий заробіток, жебрацтво, вчинення злочину), національність, громадянство, місце проживання та інші дані про соціальний статус осіб. Перелічені ознаки самі по собі не є криміногенними; вони характеризують злочинця як людину конкретної епохи, яка посідає певне місце у суспільних відносинах. Разом з тим, взяті у великій сукупності на рівні всієї злочинності або на рівні окремого виду злочинів і піддані статистичній обробці у порівнянні зданими офіційної демографічної статистики, вони містять цінну кримінологічну інформацію про узагальнюючий портрет особистості тих, хто вчинив злочин (злочини). При такому зіставленні виявляються їх зв’язки з типовими характеристиками усього суспільства.

Морально-психологічні якості. Будь-яка соціальна реакція людини, весь лад її життя залежать від тих властивостей особистості, які сформувалися на підставі її психічних станів і процесів у перебігу власного соціального досвіду; а також від потреб, інтересів, установок, світогляду, рівня духовного розвитку, мотиваційної сфери, тобто від системи ставлення особистості до дійсності.

Забезпечують існування і розвиток будь-якої людини її потреби, які, в свою чергу, визначають інтереси, погляди, звички. Самі по собі потреби не є злочинними, але спосіб їх задоволення часто-густо є протиправним. Потреби розподіляють на природні (базові), матеріальні, духовні. Нажаль, в теперішніх умовах все більше наших співвітчизників вчиняють так звані злочини – виживання для задоволення базових потреб (в їжі, одязі, предметах побуту, житлі). Для рецидивістів, учасників організованих злочинних спільнот і професійних злочинців, навпаки, зайняття злочинною діяльністю є основною потребою, яка надає їм бажаний рівень матеріального забезпечення.

Потреби зумовлюють і відповідні інтереси людини. Серед злочинців набагато більше тих, хто знаходить своє «покликання» у кримінальній субкультурі, невід’ємними атрибутами якої є асоціальна, аморальна поведінка, зокрема, зловживання алкоголем, наркотиками, азартними іграми, жаргоном, а також заняття бойовими видами спорту. Інтерес тих, хто скоює корисливі злочини, знаходить відображення у споживацькій спрямованості, а тих, хто насильницькі – в демонстрації своєї сили і пануванні над іншою людиною.

Рівень потреб та інтереси породжують мотивацію злочинної поведінки, яка є центром внутрішньої структури особистості. Її можна охарактеризувати як процес виникнення й оформлення сукупності спонукальних причин, що призвели до вчинення злочину.

До морально-психологічних якостей слід віднести й ціннісно-нормативну сферу свідомості особистості злочинця, яка визначається поглядами, переконаннями, ціннісною орієнтацією, внутрішньою установкою. Це глибинні особистісні характеристики, які вказують на найбільш значущі для людини об’єкти. У своїй сукупності вони дають змогу дізнатись про причини виникнення мотивів протиправної поведінки, здійснювати прогнозування майбутньої поведінки, а, отже, впроваджувати необхідні профілактичні засоби.

Слід розглянути й правосвідомість злочинців. Злочинці, вступаючи у конфлікт із законом, припускаються правового свавілля, ставлять себе вище за вимоги правових норм, не до кінця усвідомлюють, що їх виконання є необхідним обов’язком. Кримінологічні дослідження підтверджують істотну специфіку їх правової свідомості. Особи, які вчиняють злочини, виявляють (приховану або явну) неповагу до закону; вони впевнені, що закон можна обійти, порушити в конкретній ситуації на користь особистим або кланово-груповим інтересам, розраховуючи (все частіше небезпідставно) на власну кримінально-правову безкарність. Однак доволі часто злочинці не мають особливої, чітко вираженої позиції стосовно права і закону, тому й певні заборони не стають внутрішнім регулятором їх поведінки. У системі їх ціннісних орієнтацій перше місце посідають егоїстичні і корисливі спрямування, вигода, кар’єризм, власне благополуччя, самолюбство і свавілля. Вони проявляють терпимість, а або навіть схвалюють правопорушення, які вчиняють люди з їх кола.

Особистісно-рольові властивості характеризують побутові, сімейні, виробничі та загальні зв´язки суб’єкта. Поведінка людини залежить, по-перше, від соціальних позицій, яких вона додержується у своєму житті; по-друге, від розуміння і виконання нею власних рольових обов’язків і функцій, що випливають із даних соціальних позицій. Людина в суспільстві посідає ряд позицій і виконує різні «ролі». Існує два моменти, які слід досліджувати, вивчаючи особистість конкретного злочинця: 1) яку соціальну роль виконує суб’єкт у родині, колективі, у колі друзів, у суспільстві і 2) якою є ця роль в уявленні самого злочинця.

Не всі види реальної рольової поведінки мають однакове значення при вивченні особи злочинця, а тільки ті, які справляють криміногенний вплив на поведінку людей. Як приклад останніх необхідно назвати такі ситуації: людина ухиляється від деяких соціальних позицій; вона не може або не бажає сумлінно виконувати вимоги, що випливають з тієї або іншої соціальної позиції; особа прагне зайняти таку соціальну позицію, вимогам якої вона заздалегідь не відповідає; вона одночасно посідає такі позиції, які пов’язані з суперечливими вимогами; веде маргінальний спосіб життя тощо.

Кримінально-правові ознаки особистості злочинця. Перелічені вище ознаки виявляються у деяких формах до злочинної поведінки особи і найбільш повно відображені в учиненому нею злочині. Серед ознак, які призвели до вчиненого злочину, слід назвати ті, які характеризують спрямованість і тривалість злочинної поведінки суб’єкта; ступінь і характер суспільної небезпечності вчиненого злочину; способи, вибрані для досягнення злочинної мети; форми вини; форми співучасті; мотив, яким керувався суб’єкт злочину; ставлення винного до вчиненого (визнав себе винним чи ні, розкаявся чи ні), осудність, повторність (рецидив), стан в момент вчинення злочину (сп’яніння, глибоке душевне хвилювання) та ін. Отже, це дає змогу дослідити злочинну кар’єру або зробити висновок про одноразову злочинну поведінку.

Ознаки, які складають кримінологічну структуру особистості злочинця, не завжди притаманні у повному обсязі конкретному злочинцю. Вони, так би мовити, подають загальний портрет особистості злочинця і є найбільш характерним для тих, хто скоює особливо тяжкі і тяжкі злочини, систематично займається злочинною діяльністю..

Класифікація – це розподіл сукупності на групи за певними ознаками. У рамках класифікації фактично вивчається не особа у комплексі її характеристик, а контингенти злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи інших ознак.

Класифікацію особи злочинця можна проводити за будь-якою кримінально-правовою ознакою, кожна з яких може бути підставою класифікації, осіб, які вчинили злочини.

Отже, умовно усіх злочинців можна поділити на види за:

  1. окремими соціально-демографічними ознаками:

статтю та віком:

чоловіки,

жінки,

неповнолітні,

молодь – 18-45 років,

особи старшого віку;

  1. соціальним статусом:

робітники та селяни,

підприємці,

учні,

пенсіонери,

держслужбовці тощо;

  1. ознаками місця проживання та тривалості проживання:

мешканці міст,

мешканці сільської місцевості,

постійний мешканець,

переселенець,

мігрант;

  1. ознаками громадянства:

громадяни України,

іноземці,

особи без громадянства;

  1. станом особи в момент вчинення злочину:

у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння,

у безпорадному стані,

у нормальному стані;

  1. ознаками та формами участі у злочинній діяльності:

повторність,

сукупність,

рецидив злочинів,

вчинення злочину в складі організованої групи,

вчинення злочину в складі злочинної організації;

  1. характером вчиненого злочину:

вбивці,

шахраї,

крадії,

хабарники,

хулігани тощо.

Існують також класифікації, які мають суто практичне значення. Так працівники установ виконання покарань поділяють злочинців на три основні категорії: 1) кримінально активних, які стійко орієнтовані на вчинення злочинів; 2) схильних до злочинної діяльності але таких, що не мають постійної установки на вчинення злочинів; 3) осіб, які випадково втягнені у вчинення злочинів. Урахування цих особливостей дозволяє більш ефективно проводити роботу по виправленню осіб, що вчинили злочини.

Типологія – розподіл злочинців на категорії за ознаками, які причинно пов’язані зі злочинною поведінкою. В основі типології обов’язково лежать сутнісні ознаки явищ, що досліджуються.

Значна більшість кримінологів вважають, що підставами (критеріями) побудови типології особи злочинців повинні бути:

1) характер антисуспільної спрямованості особи злочинців;

2) ступінь глибини цієї антисуспільної спрямованості.

Названі два типологічні критерії, доповнюючи один одного, становлять підґрунтя типології особи злочинців.

За першим критерієм усіх злочинців слід поділити на такі чотири типи.

Перший тип – це насильницький тип особи злочинця. Для нього характерне явне негативно-зневажливе ставлення до іншої особи та її найважливіших благ: до життя, здоров´я, тілесної та статевої недоторканості, суспільного спокою. Сюди належать злочинці, які вчиняють злочини проти особи та інші злочини, пов´язані з посяганням на особу (наприклад, бандитизм).

Другий тип – це так званий корисливий тип злочинця, у поведінці якого виявляються корисливі, з метою наживи, тенденції, неповага до всіх форм власності, ігнорування встановлених у державі правил розподілу матеріальних цінностей (майна, капіталів, прибутків).

Третій тип – злісний соціально дезорганізований тип злочинця, якому притаманне індивідуалістично-зневажливе ставлення до різних соціальних настанов і вимог, свого громадянського обов´язку, а також до будь-якого роду інших заборон (наприклад, порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою; хуліганство; дезертирство та ін.).

Четвертий тип – необережні злочинці. Злочини з їх боку є наслідком прояву легковажно-безвідповідального і недбалого ставлення до своїх обов´язків і можливих наслідків своєї поведінки. Сюди належать усі злочини, вчинені з необережності.

  1. Причини та умови злочинності в місцях позбавлення волі. Запобігання злочинності в місцях позбавлення волі

Головною внутрішньою властивістю злочинів, що вчиняють засуджені під час відбування покарання в УВП, є їх надзвичайна суспільна небезпека, тобто об’єктивна властивість описаного у кримінальному законі діяння (дії чи бездіяльності) створювати загрозу або заподіювати шкоду об’єктам кримінально-правової охорони.

Злочинність в установах виконання покарання називається «карною» злочинністю (тобто такою, яка є під час відбування покарання), іноді «пенітенціарною» злочинністю, до якої належить сукупність злочинів, що вчиняються в місцях позбавлення волі. Цей різновид злочинності характеризується такими ознаками: специфічним місцем учинення злочину (установи виконання покарання, слідчі ізолятори, ізолятори тимчасового тримання); своєрідним суб’єктом злочину (тільки особи, позбавлені волі); його спрямованістю проти інших засуджених або проти осіб адміністративного персоналу установи.

Соціально-економічні та «ідеологічні» явища. Обмеженість матеріальних ресурсів і намір одержати доступ до них що б то не було, навіть ціною життя інших, стають рішучою домінантою користолюбства, насильства, жорстокості. Різко змінився склад злочинців, погіршилися їх основні кримінологічні риси. Як зазначалось у відповідних документах МВС України, на рівень злочинності істотно впливає криміногенний склад спецконтингенту, серед якого у слідчих ізоляторах утримуються особи, які зараховують себе до «злодіїв у законі», «авторитетів» злочинного середовища, лідерів злочинних угруповань; значна кількість осіб притягалися до кримінальної відповідальності за бандитизм, умисні вбивства, вчинені на замовлення, були учасниками організованих злочинних угруповань тощо. І вся ця маса «загартованих», найнебезпечніших, жорстоких і лютих злочинців потрапляє в місця позбавлення волі, створюючи в них – на довгі роки – тяжкий криміногенний клімат, провокуючи на вчинення злочинів з боку засуджених.

До своєрідних, так би мовити, «ідеологічних» явищ, які відіграють значну, а іноді й вирішальну роль у причинному комплексі злочинності в місцях позбавлення волі, належать кримінальні традиції і звичаї. Переважна більшість в´язнів об´єднується в малі неформальні групи за різними критеріями. При цьому засуджені не тільки підтримують злочинні традиції, а й зацікавлені у розширенні своїх лав. Тому живучість кримінально-злодійських традицій і звичаїв – об´єктивне явище, обумовлене відповідною реакцією антисуспільних елементів на законні вимоги правоохоронних органів і суспільства взагалі. Потрапляючи в установи виконання покарань, засуджені підпадають під вплив професійних злочинців, унаслідок чого багато з них засвоюють певні моделі поведінки, включаються до груп з негативною суспільною мотивацією, налагоджують певні зв´язки з досвідченими злочинцями, які підтримують і після звільнення з місця позбавлення волі.

Соціально-правові явища. Сутність покарання у вигляді позбавлення волі полягає в ізоляції особи від суспільства, примусовому переміщенні її в одностатеві колективи, наявності певних обмежень. Цей вид покарання виявляється в тому, що засуджений зазнає певних втрат і страждань, передбачених чинним кримінальним і кримінально-виконавчим законодавством. Вони виражаються в обмеженні життєвого простору і вільного спілкування з іншими членами суспільства. Кара, притаманна покаранню у вигляді позбавлення волі, особливо проявляється в місцях позбавлення волі, де навколишнє середовище поглиблює фізичні і духовні страждання особи. Покарання у вигляді позбавлення волі, з одного боку, нерідко виступає необхідним «поштовхом», «каталізатором» для значної частини засуджених, який спонукає особу до правильного сприйняття заходів виправного впливу, самовиховання, спокутування вини, а з другого – воно (особливо тривале і неодноразове), на жаль, відіграє роль засобу відчуження від суспільства, у багатьох випадках травмує особистість, руйнує соціальні, у тому числі важливі для особи сімейні і родинні зв´язки, що викликає фрустраційні настрої, песимістичне ставлення до життя, відчай, але в той же час формує і живить певні негативні риси особи і форми поведінки, які з них випливають: агресивність, примітивність потреб і способів їх задоволення, негативне ставлення до покарання та вимог адміністрації тощо.

Організаційно-управлінські явища пов´язані з широким колом недоліків і пороків усієї системи відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Наукові дослідження і практика службових розслідувань свідчать про те, що основними причинами і умовами вчинення злочинів засудженими є істотні недоліки в організації режиму, нагляду та контролю за засудженими, недоліки та вади в роботі адміністрації установ виконання покарання в частині організації належної охорони, конвоювання, проведення обшуків, недбале ставлення їх працівників до службових обов´язків із нагляду за засудженими.

До зазначених явищ належать також: переповнення місць позбавлення волі засудженими, що, зрозуміло, загострює питання їх розміщення; неукомплектованість адміністрації місць позбавлення волі кадрами; низький рівень професіоналізму працівників виправних установ; слабкість оперативно-розшукової і запобіжної діяльності відповідних підрозділів місць позбавлення волі; порушення законності при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання і переведенні до інших видів установ виконання покарань.

Взаємозв´язок і взаємодія цих та інших явищ породжують пенітенціарну злочинність.

Що стосується спеціально-кримінологічного запобігання злочинності в місцях позбавлення волі, то його напрями і заходи досить різноманітні і мають як загальний, так і конкретний, цілеспрямований характер та спираються на багатий вітчизняний і світовий досвід.

Кримінологічна профілактика запобігання злочинності в місцях позбавлення волі включає заходи щодо втручання у кризові ситуації, зменшення практичних можливостей вчинення злочинів, боротьби з кримінальною субкультурою, а також залучення громадськості до запобіжної роботи і надання допомоги жертвам злочинів.

Відомо, що втручання у кризові ситуації як комплекс різноманітних заходів щодо стримання злочинних проявів припускає нейтралізацію і розв’язання міжособистісних (групових) конфліктів засуджених за допомогою набору специфічних для місць позбавлення волі засобів роботи суб’єктів запобіжної діяльності. До них можна віднести:

1) здійснення постійного оперативного (у тому числі і за допомогою технічних засобів) контролю за криміногенними зонами в установах виконання покарань, де найбільш часто іу певний період виникають типові (і в той же час специфічні для кожної установи) негативні явища, які сприяють виникненню і розвитку напружених міжособистісних (групових) конфліктів або особливого психічного стану засуджених, що загрожує вчиненням злочинів;

2) проведення комплексних профілактичних операцій в установах виконання покарань за участю всіх підрозділів;

3) забезпечення психологічної підтримки засуджених, які прибувають у місця позбавлення волі, особливо в період пенітенціарної адаптації, орієнтування їх на свідомий вибір позитивного шляху відбування покарання; своєчасне блокування неформальних стосунків із засудженими з антисуспільною спрямованістю;

4) вдосконалення постпенітенціарної практики контролю, зокрема створення спеціальної служби з нагляду за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, та надання їм підтримки і допомоги;

5) вжиття необхідних заходів щодо виявлення осіб, які потребують психологічного, клініко-психіатричного або іншого обстеження з метою блокування і усунення відхилень, які травмують психіку.

Висновок

Для сучасного етапу розвитку пенітенціарної кримінології характерним є подальший розвиток та розкриття усього механізму глибинних зв’язків між існуючими негативними явищами в мікросередовищі засуджених, їх побуті та дефектами морального формування особистості. Цей процес вивчається на ґрунті даних соціальної психології та розглядається у контексті активного пристосування особистості засудженого до навколишнього середовища. Такий підхід сприяє розкриттю структури причинних зв’язків в індивідуальній злочинній поведінці та більш глибокому вивченню детермінант злочинності в місцях позбавлення волі загалом, виходячи з єдності в науці та на практиці загального, особистого та окремого явищ.

Основними завданням пенітенціарної кримінології на сьогоднішній день є – вивчити криміногенні фактори, які мають місце в процесі виконання покарання у вигляді позбавлення волі; виділити пріоритетні напрямки боротьби зі злочинністю; відпрацювати комплексний підхід при розгляді навчально-практичних питань кримінологічного характеру, що стосуються спеціально-профілактичної діяльності; надати потрібні теоретичні знання в галузі боротьби із злочинністю в місцях позбавлення волі та сприяти їх поповненню; виробити пропозиції, що спрямовані на підвищення ефективності та результативності профілактичної діяльності в УВП стосовно організаційно-практичних, теоретичних та нормотворчих питань; і) сформувати непримиренну позицію до усілякого роду злочинних та інших протиправних проявів серед засуджених та інших осіб; розвинути професійний та загальний кругозір і підвищити рівень правової культури тощо.

Щодо злочинності в установах відбування покарання, то вона може розглядатися під трьома кутами визначення поняття злочинності: кількісним, якісним та якісно-кількісним.

Щодо якісного підходу злочинність в УВП розглядається як особливий вид суспільно небезпечної діяльності, який відображається в соціально обумовленому відхиленні поведінки окремих засуджених від встановлених законодавством норм. Стосовно кількісно-якісного підходу, то його сутність полягає в тому, що злочинність в УВП розглядається як історично перехідне негативне соціальне явище, яке відображається у суспільне небезпечній поведінці окремих засуджених. Ця поведінка виходить за межі гуманістичної терпимості, порушує встановлені законом норми і являє собою систему у вигляді утворення внутрішньої єдності сукупності вчинених злочинів та властивостей осіб, які їх вчинили за певний час.